zhiva

Так народився той правопис, який зараз Міністерство освіти виставляє нібито як легітимний. Але це нелегітимний правопис. Легітимний той, який ухвалений Кабінетом міністрів, який приховують.

А хто авторизує державні документи, коли вони ухвалені? Що це взагалі за дике поняття? Це дикість, це волюнтаризм, який, на превеликий жаль, є у нашому житті тоді, коли стосується української мови і українського правопису. Це все треба долати.

Ми заледачі. Соціум в цілому ледачий і не хоче чути сам себе. Не хоче розуміти, що не можна і писати, і говорити, що ця справа тягне за собою. Це не кіт, якого за хвоста тягнуть. А має наслідком десятки синонімів.

І перше, що мав би зробити наш мовний омбудсмен, подати позов до цих авторів, що підписали цей документ. Авторів, які пишуть «іменем України». Але ви пишете від імені України каліченою українською мовою.

І навіть в Конституції України маємо десятки грубих відступів від норм української літературної мови. Не тих, що ми зараз будемо уводити через правопис, а тих, що існували вже століттями у структурі української мови. І ми це відкидаємо. А чому відкидаємо? Тому що тиск російського мовного коду у сфері права є глибоко вкорінений.

Мова – це насамперед текст утворення.

Ми приречені мати потужну мову і ми її маємо.

Робота дуже велика і ми намагаємося реалізувати це завдання, яке нам підкинули волюнтаристи, адміністратори.

А потім, коли обурювався Інститут української мови, ці волюнтаристи-діячі говорили – «то хай приходить».

Але, виявляється, такі фахівці не потрібні, бо вони заважають волюнтаристам.

[у відповідь на питання про те, коли ж буде готовий цей новий новий правопис] Питання дуже слушне, питання актуальне і, я думаю, що тут треба на деякий час просто взяти широкий скотч і заклеїти роти.

А те, що у цьому і ухваленому Кабміном, і неухваленому, підпільному правописі, подають варіанти написання слів, що можна так і можна так, це не розв'язання питання. І коли знову спекулюють, що ви знову говорите – радости, соли, ночи. Чекайте, але це єдина форма українська, а не радості, незалежності. Це російська форма, яку нам нав'язали, і тепер ви її продовжуєте нав'язувати. І продовжуєте, мовляв, хай це буде. Ну, коли ж ми виберемо? Правопис не вибирає. Правопис дає чітке визначення, рекомендацію: пишімо так і тільки так. І тільки радости, любови, соли, чесноти.

У документах, на превеликий жаль, як кажуть у народі, «мох і трава і Меланка крива», що завгодно записано, бо писаки були різного рівня володіння, взагалі, писемною мовою, а тим більше нормами української чи російської. То не на те ми маємо зважати. А є золоте правило, яке вчать дітиська у школі, що після губних перед йотованими ставиться апостроф. І тому, кажемо, не вюн, а в’юн.

Це треба все зараз відслідковувати. Колективно давати сигнали, щоб звернути увагу на це явище. Тому що мова не належить Інститутові української мови. А мова належить українському народові.